На Борщівщину приїхала переселенка із Донецька

На фото: Христина Гурська із донечкою під час реєстрації у районному центрі соціальних служб для сім,ї, дітей і молоді Борщівської РДА.

На фото: Христина Гурська із донечкою під час реєстрації у районному центрі соціальних служб для сім,ї, дітей і молоді Борщівської РДА.

Жінка з трьома дітьми приїхала із Донецька до чоловікових батьків у село Шишківці, що на Борщівщині. Чоловік поки що в Донецьку, але незабаром має приїхати до дружини, бо залишився без роботи. Разом із родиною Гурських до матері приїхала і чоловікова сестра Світлана з родиною. Люди розповідають, що найбільше боялися за життя дітей.
– Уявіть собі, що ми останні тижні буквально не виходили з підвалів, – розповідає пані Христина. – Бували дні, коли обстріли тривали зранку до вечора, на вулицю вийти просто неможливо, тому й змушені були сидіти в підвалах, голодні і спраглі. Нам було важко, а дітям?
– Місто знаходиться поки що під контролем сепаратистів, і це дуже страшно, – продовжує розмову сестра чоловіка Христини Гурської -Світлана. – Коли почалися перші обсріли в Донецьку, мої діти здригалися і плакати, я заспокоювала їх. А тепер вже звикли. Тільки починається канонада, як вони запитують: «Мамо, а що, знову стріляють?». Нам дійсно набридло це життя під кулями, цей вічний страх за життя своїх дітей і своїх рідних. Якось вночі, несподівано почався шалений обстріл, біля нашої багатоповерхівки лунали вибухи, то ми в спідній білизні втікали в підвал. Це справжня війна, і це жахливо!
Христина Гурська каже, що сьогодні багато донеччан прозрівають від своїх вчорашніх поглядів. Навіть ті, які недавно кричали «Росія! Росія!» і голосували на референдумі за створення ДНР, сьогодні вже розуміють, що це була помилка. Адже ніяких утисків ні україномовного, ні, тим більше, російськомовного населення тут не було. Всі жили в мирі і злагоді в Україні і називали себе українцями. А тепер, коли вулицями розгулюють банди так званого «народного ополчения», які мародерствують у покинутих квартирах, крамницях, офісах, людям стає страшно жити у рідному місті. А випадків таких є чимало.

Ірина Мандзій


Поділитися з друзями