Тернопільський волонтер: «Ми зірвали план Путіна!»

zirvaly

Допомога нашим воїнам на Сході – першочергове завдання кожного волонтера. А для цього чоловіка – це ще й шанс докласти всіх зусиль, аби повернути мирне небо над батьківщиною.

Адже сам він родом із Луганщини, хоч і більшу частину свідомого життя провів на Тернопільщині. Так «Номер один» мала нагоду особисто поспілкуватися з Василем Коньком, що от уже понад рік разом із волонтерською групою «Схід та захід єдині» не уявляє свого життя без підтримки української армії, доставляє допомогу в найгарячіші точки на фронті та при цьому не опускає рук. Отож…

Працюємо виключно на передову

– Розкажіть, що стало поштовхом до того, щоб Ви стали волонтером?
– Я – колишній гвардієць. Сам родом із Луганщини. Був призваний на строкову службу в 1992 році і служив на Тернопільщині. Моїм комбатом був Сергій Кульчицький, той, що загинув у зоні бойових дій у Слов’янську. А В’ячеслав Кравчук, що зараз замкомбата батальйону, був моїм ротним. І коли все це почалося в країні, вони мені сказали: «Старшина, ти з Луганської області, знаєш всі дороги, під’їзди, їхній менталітет, як з ними спілкуватися. Тому маєш нам допомогти боротися з ворогом». Так усе й почалось.

– Скільки часу Ви вже займаєтесь волонтерством і, власне, як зародилася ідея щодо створення волонтерської групи «Схід та захід єдині»?

– От уже понад рік займаюсь волонтерством. Коли батальйон «Тернопіль» заїхав у Лисичанськ, то спочатку ним опікувався, а потім познайомився з колишнім старшиною, десантником Едуардом Хатмулліним, який мешкав у місті Костянтинівка Донецької області. Він дуже добре знає Донеччину: від Волновахи до Пісків. До цього і я, і він займалися волонтерською роботою окремо, а десь у жовтні – листопаді виникла ідея: чому б не об’єднатися? Так була створена волонтерська група «Схід та захід єдині», яка мала б координувати дії.

– Що таке об’єднання змінило у Вашій роботі?

– Насправді об’єднання значно спростило нашу роботу в плані оперативності. Так ми можемо миттєво доставляти всі необхідні речі протягом години-півтори на ті позиції, де їх потребують, бо ситуація може змінитися кожні 15 хв. Приклад: у Пісках хлопці попрали одяг, обстріл – і все погоріло. Розумієте, з Тернополя мені б це треба було везти три дні, а так ми можемо все доставити за кілька годин, маючи склад у тій же Костянтинівці. Тому нам немає потреби робити склади в Тернополі. По-перше, це харчі, вони тут лежать тижнями, псуються. От, власне, чим відрізняється специфіка нашої роботи: ми працюємо виключно на передову.

– А кому саме допомагаєте на Сході, тільки тернополянам?

– Ні, ми опікуємось 30-ма підрозділами і з’єднаннями. Щоб ви розуміли, з’єднання це, наприклад, бригада, а в ній батальйони і т.д.Тобто ми опікуємось усіма: 24-ою бригадою, і 28, 93, 80, 128, 72, і 44-ою бригадами, добровольчими батальйонами «ОУН», «Торнадо», «ДУК-5» і багато-багато іншими. Перелік дуже великий. Розумієте, ми не поштарі. Є такі, що збирають передачі від батьків і розвозять, або беруть ще й за це кошти. Ми цим не займаємось. До нашої групи входять в основному підприємці, які самі заробляють гроші і певну частину прибутку віддають на потреби АТО. Хіба що Ігор Крочак (архівіст і журналіст), він з нами на фронт їздить, бере відпустку на роботі – і в зону АТО. Якщо ми веземо щось на підрозділ, то не ділимо на тернопільських, житомирських і т.д. Хоча працюємо дуже жорстко. От каже нам, наприклад, воїн на блокпосту, що йому треба берці. Без проблем. Знімай свої і бери. Він: «Та ні, мені на зміну». Кажу йому: ти дуже мудрий. Там, за 20 км, у бійця може взагалі взуття не бути, а в тебе лежатиме дві пари. От з такими речами в нас усе дуже суворо.

«Боюся жити в тому місті, де байдужі люди»

– А чому так категорично ставитесь до адресних посилок?

– Була така неприємна ситуація. Мама прийшла і попросила сину завезти посилку. І от несу її, а там багато хлопців, дивляться на мене, аж в душі закалатало. Після того я відмовляюся від «передачок». Якщо всім – то всім однаково. Коли заїжджаємо у підрозділ, то веземо однакову тушонку чи воду для всіх.

– Ви чогось боїтесь?

– Мене часто про це питають. Так, я боюся жити в тому місті, де байдужі люди. Війна іде. І це не АТО, а дійсно війна. Там хлопці стоять за наше мирне небо і за нашу рідну землю. Коли приїжджаю сюди, тут починаються вже «ломки». Я нормально сплю, спілкуюся, п’ю з кимось каву, але постійно думаю: а що зараз роблять там наші хлопці? Або обороняються, або наступають, або побратима несуть на носилках. Багато таких думок виникає.

– Кажуть, що з продуктами на Сході вже немає проблем. Це так?

– З другою – третьою лінією оборони – згоден, проблем немає. А перша лінія… Там усе змінюється щохвилини: обстріли, все погоріло, розбито, немає питної води. На передовій, от Піски, Кримське, де йде пряме бойове зіткнення, нема нічого, навіть води питної. А зараз літо. Хлопці хочуть хоча б овочів: огірків, помідорів, картоплі молодої. В нас уже настільки налагоджена система, що місцеві підприємці нам допомагають і довозять свіжі овочі, тільки з городу, щоб хлопці бодай скуштували. От чому люблять волонтерів. Бо ми для них, як тато, мама, сестра. Бо, по-перше, доносимо теплі слова з дому і ту турботу у вигляді спорядження, речей першої необхідності, продуктів і т.д. Може, надто голосно прозвучить, але робота волонтера – це понад 30% допомоги армії. Це вже доведений факт. Хоча, я думаю, що ця цифра є значно більшою.

Ріг клубу – вибух!

– Чим запам’яталася Вам остання поїздка у зону АТО?

– Це був звичайний рейс, який не передбачав нічого поганого. Карлівку об’їхали, заїхали у Водяне – все спокійно. Давно вже не стріляли. Я питаю, де наші стоять ще. Хлопці з Опитного кажуть, що буквально метрів за 600-700 в клубі наші «зенітники». Ми подумали: та скільки тут їхати, давайте «крутнемось». І уявляєте, тільки під’їхали, а тут в ріг клубу – вибух . Ми забігли втрьох усередину, нас там тримали півгодини, поки наші не дали удар у відповідь. Вирвались. Поїхали у Піски. Там попили чаю, трохи заспокоїлись, передали, що потрібно. Хлопці зраділи, сказали, що до них уже три дні ніхто не приїздив. Але й обстрілів, мовляв, як таких немає. Перемир’я. Ну перемир’я, так перемир’я. Ми їдемо далі. Заїжджаємо в Піски, а там у центрі є потужна церква і боєць по рації передає: «Прибула таблетка. Волонтери в районі церкви». І тут знову жорсткий обстріл… Десь за 20 метрів від нас. Я падаю. Сергія Чабана (побратима) буквально збив рукою, щоб ліг на землю. На щастя, все обійшлося. Та таких історій можна згадувати безліч. На жаль, не буває так, щоб поїздка обходилась абсолютно спокійно. Якось в Дебальцевому з Ігорем Крочаком та Едуардом Хатмулліним людей, біженців та наших солдатів зимою з-під артилерійських обстрілів вивозили. Одного разу до Артемівська ледь доїхали через осколки в колесі.

– У Вас же дружина є і діти, як вони ставляться до вашої діяльності?

– Так, у мене троє дітей, дружина. Спочатку ставились до всього з острахом, а потім я провів бесіду. Мовляв, а у тих хлопців теж є діти, і по двоє, і по троє. А як вони там? Я просто поїхав і приїхав, а вони ж там постійно. І своє життя віддають. То вони можуть, а чому я не можу?

– А бували кумедні ситуації під час поїздки на Схід?

– Звісно, бувало різне. Приїхали якось під Дебальцево. Стоять хлопці й варять макарони у величезному казанку і думають, як же їх процідити. А Хатмуллін каже: ану дайте ту стару каску, ще радянську не кевларов, все одно зараз хлопці стараються їх не використовувати, а тилова служба видає. Бух-бух з їхнього пістолета по касці. От вам і друшляк.

– Вам важко приїздити додому після побаченого на Сході?

– Усе це вже стало буденним і свого роду роботою та сенсом життя. А взагалі важко жити у середовищі байдужих людей. А якщо народ запалений духом, то це простіше. От приклад. Познайомились ми з грузинським підрозділом, вони до себе раніше нікого з волонтерів не пускали. Виконують виключно бойові завдання. Тобто ходять у тили, на територію ворога. Але ж це грузини. Це не їхня країна, та коли у них була війна, ми їм допомагали. Наші УНСОвці навіть не всі повернулись додому живими, полягли за Грузію, тепер вони нам допомагають. Брати вони наші, брати по зброї…

– А як зараз налаштоване місцеве населення на Сході?

– Чесно кажучи, і колеса ріжуть, і обзивають. Якщо у відсотковому відношенні, то десь 40% – за нас і 60% – проти. Хто був у нас чи в Європі, бачив, як живуть люди, яка в них культура, ті розуміють правду. А Путін робить зі Сходу колонію. Люди йому не потрібні. Вони нищать заводи, вивозять і забирають техніку, розбирають технологічні лінії. Тому треба показувати, що у нас краще, що є підтримка й розуміння. Це дуже важливо. Ми не раз привозили харчі й місцевому населенню. Вони мають бачити, що ми про них дбаємо.

– Вам, мабуть, як нікому, боляче через події на Сході. Все ж народились і певний час жили там…

– Я на Тернопільщині вже 23 роки, але все одно душа болить. Розумію, що вони зробили з моєї батьківщини хаос і пустку. Це не може залишатися непоміченим.

– Знаю, що Вам доводилось навіть рятувати місцевих жителів на Сході. Це так?

– Так. Взимку, коли почалися жорстокі бої у Дебальцевому, ми якраз з Ігорем Крочаком заїжджали у 128-му бригаду, розвантажувались і мали б їхати далі. А тут бачимо, автобуси за біженцями їдуть. Хтось таку дурницю придумав: на великих автобусах вивозити людей. Яскравий автобус – це велика мішень. Ми так перекинулись поглядами з Ігорем, мовляв: що ж, їдемо за ними? Їдемо! А тут уже чуємо десь «бух-бух», вздовж дороги вирви від снарядів і канонада стоїть як у фільмах про Другу світову. Ми «влітаємо» у Дебальцеве на центральну площу і бачимо, як люди тиснуться попід будинками, ховаються від куль…А в нас ще був «Балу» такий камуфльований і ми у формі. Тому дехто сприйняв нас за військових. А один хлопчина: «Мама, мама єдєм с воєннимі…». І так ми почали забирати людей. Найцікавіше, що бабуся, років за 80, на милицях набирає швидкість по сходах і поміж людей «залітає» у бус. Коли приїхали в Артемівськ, то ми її утрьох ледь винесли з авто. Я ще питаю, як ви так «швидко» змогли, а вона мені зі слізьми: «Сину, я жити хотіла!»

– От зараз на Тернопільщині проблема з мобілізацією стала звичною. Як Ви думаєте, що потрібно зробити, щоб хлопці йшли на Схід?

– Проблема є, бо трохи неправильний підхід. Для початку тих бійців, які не служили взагалі, потрібно відправити на вишколи, підготувати психологічно у першу чергу. Якщо дійсно має якусь хворобу, нема потреби призивати на війну. Крім того, варто підняти заробітну плату, соціальний захист сімей. Тоді хлопці будуть знати, що про їх рідних дбають, їх діти двічі на рік відпочивають. Розумієте, це «гібридна війна» і вона дуже важка. Крім ворога, є ще такий фактор, як місцеве населення, пропаганда. І не відомо, чи воно на нашій сторонці, чи на їхній. Бувало таке, що місцеві навіть обстрілювали потяг, прямо по нашому вагоні, в якому ми з Ігорем Крочаком втратились додому. Тому не слід про це забувати.

– Що має відбутися в українській владі, щоб волонтерство стало непотрібним на війні?

– Хотілося б, щоб наша влада для початку більше дослухалася до волонтерів. Мене питають не раз: «Що б ти змінив?» Кажу: поставте мене воєнкомом на три дні і волонтерство закінчиться. Я би призвав синів олігархів по одному в кожен підрозділ і гарантую, що на Схід би пішли вагони допомоги, щоб їхні «синочки» нормально почувалися.

– Як гадаєте, яку роль волонтер відіграє на війні?

– Як на мене, саме волонтерство спільно з героїчною стійкістю військових зірвало план Путіна, бо він би вже був за Дніпром, а може й далі. А так ми вистояли. Тепер головне цю роботу закріпити. Тому в жодному разі опускати руки й зупинятися не можна. Наші військові навчилися стояти у жорсткій обороні, тепер варто навчитись відвойовувати свою землю. Разом ми повинні це зробити і перемога буде за нами!


Поділитися з друзями